Її глиняні звірятка завжди усміхаються. Маленькі, кучеряві, трохи наївні й дуже теплі, вони ніби зійшли зі сторінок доброї казки. Здається, що ось-ось заговорять або тихенько засміються, коли на них ніхто не дивиться. У цих фігурках є щось живе й дуже особисте – вони дивовижно схожі на свою авторку.
Ніна Дубинка і сама така ж відкрита, світла, з постійною усмішкою, яка не зникає навіть тоді, коли життя випробовує на міцність. Можливо, саме тому її кераміка має особливу силу – вона несе відчуття радості й спокою.
Народилася Ніна на Полтавщині, у Лубенському районі – на землі, де з покоління в покоління передається любов до ручної праці та краси. Її мама й бабуся були творчими людьми, вишивали, вкладали у візерунки тепло рук і серця. Мама була людиною надзвичайного світла.
-
«Вона завжди шукала щось хороше, з усмішкою підходила до будь-якої проблеми, ніколи не показувала суму й не вміла ображатися», – згадує Ніна.
Саме від мами майстриня успадкувала головне – вміння йти по життю легко й з добром.
Хоча в родині панувала любов до вишивки, сама Ніна з дитинства тягнулася до малювання. Малювала всюди: на уроках, у вільні хвилини й навіть тоді, коли часу зовсім не було.
-
«Я думала, що по життю буду малювати», – говорить мисткиня.
Тому й навчалася на художника-оформлювача в місті Полтава, а після повернення до рідного села працювала за спеціальністю, оформлювала плакати з лозунгами. Та одноманітність швидко набридла, і доля зробила несподіваний поворот. Випадкове газетне оголошення про набір до заводу «Художній керамік» привело Ніну до Опішного – серця українського гончарства. Спершу вона не планувала там залишатися, здала документи й хотіла їх забрати. Але екскурсія заводом, знайомство з процесом і «живою» глиною змінили все.
-
«Я побачила готову продукцію – таку красиву, блискучу, що аж очі світилися», – згадує майстриня.
Опішне дало їй те, чого не могли дати інститути: свободу експерименту, доступ до матеріалу, печей, випалу. Вона жила роботою – приходила в цех вечорами, малювала ночами, тренувалася до знемоги.
Поступово Ніна почала відчувати внутрішню потребу більшої свободи не творчої навіть, а життєвої.
-
«Я зрозуміла – якщо будеш малювальницею, то весь час будеш залежною від того, що хтось тобі має зробити виріб», – пригадує вона.
Малюючи готові форми, вона дедалі частіше ловила себе на думці, що хоче пройти шлях від початку до кінця самостійно. Так у її житті з’явився гончарний круг. Спершу глина здалася їй «грязною», важкою, зовсім не схожою на чисті аркуші й фарби. Вона не приваблювала й не слухалася рук. Але Ніна вперто сідала за круг знову й знову, працювала повільно, терпляче, навчаючись відчувати матеріал. День за днем глина почала відповідати взаємністю, і з безформної маси народжувалися перші впевнені вироби – знак того, що знайдений шлях уже не відпустить.
Перший баранчик маленький, за зразком гончаря Михайла Китриша, вийшов напрочуд вдалим. А далі були норми, шалені темпи, нічні роботи й захоплення колег.
-
«Я могла зробити три норми блискавично. Роги, хвостики – все летіло», – усміхається Ніна.
Її вчили майстри, підтримували колеги, особливо Петро Омеляненко, який наголошував: «Не поспішай, працюй чисто! Швидкість прийде сама!»
Творчість так захоплювала Ніну, що вона часом зовсім випадала з реальності. Старі гончарні круги були гучні, важкі, вони гуділи на весь цех, але, заглибившись у роботу, вона цього просто не помічала. Ніна наробляла заготовок, відкладала їх і вже бралася за інше, не звертаючи уваги, що круг усе ще крутиться й шумить. Майстри з сусідніх місць не раз сміялися й кричали їй через цех: «Вимкни його та сиди роби далі!» А вона лише здригалася, усміхалася й вимикала круг, щоб за мить знову повністю розчинитися в глині. Цей гул, що залишався непоміченим, був найкращим свідченням того, як глибоко вона жила своєю справою.
З роками прийшла й творча впевненість. Ніна ніколи не копіювала чужого: «Я завжди роблю щось своє. Беру з природи й стилізую під себе».
На художніх радах вона соромилася подавати свої роботи поруч із визнаними майстрами. Але всі її вироби затверджували одразу, і це стало переломним моментом.
Коли ж її роботи потребували для виставок або показів, а готових виробів бракувало, Ніна рятувалася нічною тишею цеху. При тьмяному світлі ламп вона сідала за робоче місце й ліпила цілі сімейки баранців – від найбільшого до найменшого. Вони народжувалися швидко, впевнено, ніби самі просилися з-під рук. На заводі випалювати можна було скільки завгодно, поливи були доступні, завод жив цілодобово, і це давало відчуття повної свободи. Ті баранці, виставлені рядком, були, як результат нічної концентрації, любові до форми й радості від праці, яку Ніна сьогодні згадує як один із найцінніших і найщасливіших періодів свого життя.
Ідея поїхати з Опішного Ніну не полишала ще довго. Вона думала про подальше навчання, про Львів, про нові горизонти, які, здавалося, чекали попереду. Та життя внесло свої корективи. Саме в Опішному вона зустріла свого майбутнього чоловіка, і це знайомство поступово змінило всі плани. Вибір став не лише професійним, а й особистим. Переїзд відклався, а згодом і зовсім зник із думок. Так Опішне, куди вона приїхала майже випадково, стало не тимчасовою зупинкою, а місцем, де склалася її доля – творча й родинна.
Після роботи на заводі Ніна перейшла до домашньої майстерні. Чоловік зробив гончарний круг, знайшов піч і вона знову була господинею свого часу. Були ярмарки, Андріївський узвіз, Пирогове, Сорочинський ярмарок, поїздки містами України. Були й труднощі: знецінені гроші, непрості люди.
Новий етап відкрився з роботою в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному. Тут Ніна не лише творила, а й надихала інших.
Працюючи в музеї, Ніна не обмежувалася тільки майстернею. Їй було важливо, щоб гончарство перестало бути чимось відстороненим, «експонатним», і стало живим досвідом для кожного. Саме тоді в неї з’явилася, на перший погляд, проста, але дуже символічна ідея – залучити до глини весь колектив.
-
«Я хотіла, щоб усі працівники музею зліпили по квітнику, щоб кожен доторкнувся до глини», – згадує вона.
У ті «творчі» дні музей наповнився сміхом, несподіваними відкриттями й щирим захопленням: хтось уперше відчував вагу матеріалу в руках, хтось дивувався, як глина реагує на дотик. Ніна терпляче допомагала кожному, підказувала, підтримувала, і прості квітники стали не просто виробами, а знаком спільності й причетності до давнього ремесла.
Пізніше була робота з дітьми в Колегіумі мистецтв, спроби навчати в системі, яка не завжди дозволяла творчу свободу.
Зрештою Ніна повернулася туди, де їй добре – до музею. І працює тут донині: створює унікальні речі для крамнички, проводить майстер-класи. Та насправді вона робить дещо більше, ніж просто ліпить із глини. Вона повертає людям відчуття дива – того тихого, домашнього, яке не кричить, а лагідно усміхається.
Ніна Дубинка – першокласна гончарка. Її мініатюрні роботи, створені на гончарному крузі, не мають аналогів. Вони впізнавані з першого погляду й мають своє коло прихильників. Милі звірятка мають власний характер і настрій. Вони ніби живуть своїм життям, але водночас несуть у собі щось дуже знайоме – тепло рук, спокій і добру іронію. Кажуть, що речі зберігають характер майстра. Якщо це так, то звірятка Ніни – точне її віддзеркалення.
У колективі її люблять за щирість і світлий погляд на життя. Вона не вміє сердитися надовго й завжди знаходить, за що подякувати дню. Її глина не знає різкості, лише м’якість, терпіння й любов до форми.
Історія Ніни Дубинки – це історія людини, яка не зрадила собі. Вона не гналася за званнями й не підлаштовувалася під обставини, а просто чесно робила свою справу. І, можливо, саме тому в її руках глина стає живою. З неї народжуються не просто фігурки, а маленькі казкові істоти, які мовчки нагадують нам: світ може бути добрішим, якщо дивитися на нього з усмішкою.
Добре, що в Україні є такі мистці: тихі, справжні, незламні, які тримають культуру не гучними словами, а щоденною працею рук і душі.
Світлана Пругло, завідувачка інформаційної служби Національного музею гончарства
Фото Юрка Пошивайла
Коментувати post