У наш час жахливого інформаційного перевантаження і надмірної емоційності хороші книжки – немов ковток води серед пустелі. Однією з таких книжок стали “Таємні місії ОУН” авторства Grygoriy Riy. Темою книжки є співпраця українських націоналістів із іноземними урядовими та неурядовими структурами в умовах Холодної війни (автор зосереджує свою увагу на всіх трьох фракціях ОУН – бандерівцях, двійкарях та мельниківцях). Якщо говорити про співпрацю саме з західними урядами, передусім із американським, то вона була далеко не ідеальною. Як, зрештою, і політика цих урядів стосовно червоної Москви (якщо оцінювати її з антикомуністичної точки зору і точки зору самостійницьких сил неросійських народів СРСР). Уже у вступі автор проводить паралелі з сьогоденням, наводячи тематичні цитати Ярослава Стецька, Степана Бандери та Степана Ленкавського і наголошуючи, що вони звучать по-сучасному і могли б бути озвучені, наприклад, президентом Володимиром Зеленським під час виступу у парламенті котроїсь із країн Заходу. Назагал книга об’єднує широкий перелік тем та сюжетів. Ось відбуваються перші контакти між бандерівцями та британською розвідкою. Ось пошукам українським визвольним рухом партнерів сприяє архієпископ Іван Бучко. Ось угорський консультант Золтан Араді переконує американські спецслужби не видавати Бандеру більшовикам. А ось – парашутуються або нелегально переходять кордон емісари ЗЧ ОУН та ЗП УГВР (часто невдало через інфільтрованість радянськими шпигунами західних спецслужб, а подекуди і самих націоналістичних організацій). Ось Ярослав Стецько зустрічається з генералом Франсіско Франко, відвідує могилу Хосе Антоніо Прімо де Рівери, а також стіни алькасару у Толедо. А ось – українським націоналістам нарешті вдається зробити підтримку неросійських народів СРСР складовою офіційної позиції Білого дому (чи, принаймні, долучитися до цієї трансформації). Григорій Рій об’єднав у своїй книжці величезний масив фактів, спираючись на значну кількість джерел, зокрема документів ЦРУ та радянських спецслужб. Водночас можна сказати, що сукупність опису дипломатичних зусиль та спеціальних операцій виглядає дещо плоскою – їй бракує глибини врахування ідеологічних обставин. На мою думку, доречним було б “поглиблення” за такими тематичними напрямами: 1) Конфлікт між ЗЧ ОУН та двійкарями в аспектах поглиблення цього конфлікту радянськими спецслужбами та “перебірливості” у співпраці з українськими емігрантами американського уряду. 2) Щойно згадана “перебірливість”, зокрема різке ставлення американських спецслужб до бандерівців як “занадто правої” політичної течії, підтримка американцями демоліберальних і лівацьких тенденцій (автор серед іншого згадує, що одним із критеріїв оцінки ЦРУ українських організацій був наступний: “політична та ідеологічна програма групи є такою, яку Сполучені Штати не посоромилися б підтримати” (с. 52); але це лише поодинокий випадок). 3) Критика українськими націоналістами повоєнного Заходу з консервативних позицій. 4) Тенденції світоглядної лібералізації націоналістичних структур включно з бандерівською фракцією ОУН: перебіг цієї лібералізації (досить цікавою в цьому аспекті є, зокрема, діяльність Осередку ідеологічних студій імені С. Бандери), співвідношення в ній “природної” складової та вимушеного пристосування до демоліберальної дійсності задля протистояння найбільшому ворогу – комунізму. Зазначене не є вадою книжки (або ж є недоліком лише у дуже умовний спосіб). Очевидно, що дослідник має право самостійно визначати ширину і глибину своєї праці. Але, якщо йдеться не про оцінку книжки, а про краще розуміння минулого як таке, врахування згаданих обставин надзвичайно важливе. У тому числі для усвідомлення взаємозв’язку між реаліями минулого та сьогодення.
Ігор Загребельний
Коментувати post