Вони пережили те, чого не мали бачити мистецькі твори…
Народжені серед гарячого подиху горнів, запаху сирої глини та творчих розмов, що тривали до пізньої ночі. Не для війни, а для життя, краси, пам’яті. Для людей, які приходитимуть через роки й торкатимуться поглядом української землі, застиглої в глині.
Упродовж 2001–2010 років у Донеччині, зокрема в Слов’янську, відбувалися симпозіуми кераміки – особливі мистецькі зустрічі, які об’єднували керамістів із різних куточків України. Там творили мистці, закохані в глину, вогонь і українське мистецтво. Там народжувалися роботи – сильні й тендітні водночас, як сама Україна.
Вони стояли просто неба. Мовчали. Дивилися на сонце й чекали нових глядачів.
А потім прийшла війна…
Повномасштабне вторгнення змінило все. Під загрозою опинилися не лише міста й людські життя, але й культура – крихка, беззахисна, але надзвичайно важлива для нашої історичної пам’яті. Колекція, яка десятиліттями зберігалася в Слов’янську, могла бути втраченою назавжди.
І одного дня стало зрозуміло: якщо їх не врятувати зараз, завтра може бути пізно.
Восени 2025 року розпочалася складна й відповідальна операція з порятунку мистецьких творів. Не музейних предметів, а частини нашої пам’яті. Частини Донеччини, яку рашисти намагалися знищити разом із містами, будинками й людськими долями.
Перед цим до Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному приїхав Анатолій Левіт – один із засновників підприємства «Керамічні маси Донбасу». Він довго ходив музейними стежками, вдивлявся в експозиції, слухав тишу цього місця. Йому було важливо зрозуміти: чи зможе Музей стати прихистком для робіт, які вже опинилися на межі втрати.
І, здається, тоді сталося найголовніше – довіра.
Бо лише після цього народилося рішення: колекція має їхати саме сюди. У місце, де гончарство – не лише мистецтво, але й жива душа України.
Евакуація була складною. До неї долучилися військові Збройних сил України. Під звуки війни, дорогами небезпеки, у двох контейнерах вони везли не просто кераміку. Вони везли те, що ворог завжди намагається знищити першим – нашу пам’ять, культуру й наше коріння.
Ці роботи їхали через країну, яка щодня тримається з останніх сил. Їхали, щоб вижити.
Сьогодні вони тут – у Національному музеї-заповіднику українського гончарства. У місці сили. У місці, де українська глина пам’ятає руки багатьох поколінь майстрів. У місці, яке стало для них тимчасовим домом і тихим прихистком.
Виставковий проєкт «Під вартою в місці сили» – це не лише про мистецтво.
Це про те, як культура вчиться виживати разом із народом.
Про те, як крихка глина виявляється сильнішою за вибухи.
Про те, як навіть під час війни люди рятують не лише один одного, а й пам’ять. Бо без пам’яті не буде країни.
Нині ці роботи стоять у тиші музейного простору. Але якщо уважно придивитися, вони кричать.
Кричать про дім, який залишився під обстрілами.
Про майстерні, у які можуть уже ніколи не повернутися мистці.
Про міста, де замість дитячих голосів тепер лунають вибухи.
І водночас – про неймовірну силу людей, які не дозволили цьому мистецтву зникнути.
Можливо, саме тому ця виставка так болить.
Бо перед нами – не лише врятована кераміка, а врятована Україна!
Виставка експонується в Центрі популяризації гончарної спадщини України (вул. Свято-Михайлівська, 3, Опішне, Полтавщина).
Світлана Пругло,
завідувачка інформаційної служби Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному
Фото Юрка Пошивайла
