Фото: Євромайдан Харків
Завдяки постаті Сергія Жадана, завдяки шаленому сплеску зацікавленості до поетів і письменників Розстріляного Відродження 1920-х років, наш Слобожанський край знову стверджується як один із головних центрів сучасної української культури. Цей дух атмосферою неймовірно нагадує ті самі легендарні двадцяті, і я маю велику надію, що доля наших сучасних митців вже не буде настільки трагічною.
Проте як історик і людина, яка прожила в Харкові понад пів століття, я часто замислююся над іншим: а де коріння цієї незламної, вільнолюбної традиції? На чому тримається цей особливий харківський характер?
Сьогодні побутує думка, ніби між неофіційним російськомовним Харковом 1970-80-х років та сучасним українськомовним культурним простором існує прірва. Мовляв, це два абсолютно різні, ізольовані всесвіти. Але мій власний, суб’єктивний прожитий досвід підказує інше: між ними немає розриву. Там є тяглість – тяглість етосу свободи, антитоталітарного спротиву та шукання правди.
Юлій Даніель
«Кулемет», «Балка» і світло Мотрича
У 1969 році, повернувшись із Казахстану, я вступив на історичний факультет Харківського державного університету. Від друзів я багато чув про людей, які вже тоді ставали міськими легендами. Одним із них був Володимир Мотрич.
Наша перша зустріч відбулася в культовому «Кулеметі» біля парку Шевченка – місці, де за філіжанкою кави збиралася харківська богема. Мені шепнули: «Дивись, це Мотрич». У своєму світлому плащі він здавався недосяжним, але виявився надзвичайно теплою, відкритою людиною. Далі були зустрічі в його крихітній кімнатці в центрі міста, де він згадував своє хорватське коріння чи службу в армії, та вечори в помешканнях друзів, де Мотрич годинами читав свої вірші. Він був блискучим читцем – дізнавшись згодом, що він навіть складав іспит на сертифікат читця-декламатора, я анітрохи не здивувався.
У тому середовищі панувала російська мова, і юнакові мені часом здавалося, що українська культура тут майже не представлена. Але це була лише поверхня. Згодом я дізнався, що Мотрич читав поему Євгена Плужника «Галілей» – того самого Плужника з 1920-х! А поруч із Володимиром завжди були мовчазні й небагатослівні художники з вираженою українською візією. Вони не виголошували гасел, але їхня присутність творила той самий прихований український контекст.
Володимир Мотрич
Щонеділі Харків жив своїм особливим ритмом. Зранку всі бібліофіли йшли на «Балку» – стихійний, напівлегальний книжковий ярмарок, де полювали за Самвидавом, дефіцитом і рідкісними збірками. А після обіду розмови переміщалися на лавочки біля Дзеркального струменя. Це був наш неформальний простір свободи, де лунала поезія, де точилися суперечки і де відступав радянський офіціоз.
Там же існувала й орбіта Бориса Чичибабіна, Марлени Рахліної, поетичних гуртків і правозахисників – Даніеля, Богораз, Генріха Алтуняна. Це був Харків, який чинив опір тоталітарній системі зсередини, виборюючи право на вільне слово.
1989 рік: Гайд-парк і відкриття українського Харкова
Точка зламу настала влітку 1989 року, в розпал перебудови. На тлі перших альтернативних виборів виник рух «Вибори-89», а біля виходу з метро «Університет» утворився справжній харківський Гайд-парк. Щодня там вирували дискусії.
Саме там я вперше побачив чоловіка, який надзвичайно палко й емоційно говорив про Україну та необхідність виборювати незалежну самостійну державу. Це був Степан Сапеляк. Виявилося, ми однолітки. Але поки я навчався в університеті, Степан відвідбував 10 років у Пермських таборах за свої переконання.
Наше знайомство переросло у дружбу завдяки дивовижному збігу. Виявилося, що ми маємо спільних знайомих у Москві – кола видатного філософа Володимира Біблера. Під час ув’язнення Сапеляка московські інтелектуали переписувалися з ним та іншими політв’язнями, а після звільнення допомагали їм дахом над головою та грошима. Цей зв’язок – між московською правозахисною інтелігенцією та українським дисидентом – надзвичайно зблизив нас із Сапеляком.
Степан Сапеляк / Вікіпедія
Степан був людиною абсолютно без апломбу, проте з палаючим серцем. Я пам’ятаю, як за ним, ще до офіційного визнання синьо-жовтого прапора, міліція буквально ганялася вулицями, аби той прапор відібрати. Саме через Сапеляка у 1989 році для мене особисто почав відкриватися репресований, але живий і непримиренний український Харків.
Крамничка Жадана, «Очаг» та нове покоління
Наступний етап цього відкриття для мене пов’язаний із Харківським літературним музеєм. Тоді, на початку 2000-х, він розпочався для мене з маленької книжкової крамнички на одну кімнату – «Крамнички Сергія Жадана».
Я ще не був детально знайомий із його творчістю, але годинами перегортав там часописи «Критика» та сучасні українські видання, ловлячи себе на думці: «Боже, як багато з цих скарбів я досі не знав!»
У 2007 році цей світ увійшов до гімназії «Очаг», де я викладав. Мої учні захоплювалися Жаданом, і я вирішив запросити поета до школи. Сергій відгукнувся миттєво. На тій зустрічі стався дивовижний епізод: наш учень Вася Скакун, який, попри російськомовне середовище, писав вірші виключно українською, вийшов читати свої рядки. У залі запанувала така тиша, що й діти, і сам Жадан слухали лише Васю. Сергій не просто похвалив юнака – він сприяв його першій офіційній публікації.
Сергій Жадан і Вася Скакун
Тоді ж, восени 2007 року, під враженням від цього візиту Сергій Жадан написав есе під промовистою назвою «Над прірвою в житі». У ньому він згадував наш ліцей, розташований на околиці міста за кілька десятків кілометрів від кордону з «прірвою», та дітей, які посеред руїн колишньої «радянської оборонки» будували свій шкільний театр. Слова, якими Сергій завершив той текст, сьогодні звучать майже як пророцтво:
