Тюринка, 1960-ті роки / Архівне фото
Є одне місце на Салтівці, яке старше за усю цю панельну забудову – Тюринка. І колись це був не район, а звичайний малий хутір з озером, джерелами і болотистими берегами.
«Думка» вирішила розповісти про те, як з’явилася найстаріша частина Салтівки – Тюринка.
Що було до Тюринки
Тюринка – це по суті найстаріший район сучасної Салтівки. Але колись тут не було ні цієї назви «Тюринка», ні навіть натяку на місто. Це був хутір Наумівський – тихе місце на околиці, з кількома дворами, полями і лісом. Але була там одна крута «фішка» – джерело з холодною і дуже чистою водою. Від нього утворювався ставок, а далі вода текла у бік річки Харків.
У другій половині 18-го століття, після ліквідації слобідських полків, ці землі перейшли до нещодавно створеної Слобідсько-Української губернії. Після цього хутір опинився у власності першого губернатора Євдокима Щербініна.
Планів у губернатора було багато – і млин поставити, і винокурню зробити. Але щось пішло не так, і у підсумку нічого серйозного там так і не з’явилося. Після його смерті маєток продали, і він почав переходити з рук у руки.
Перші «апгрейди»
Спочатку новим власником став граф Іван Подгорічані, але він особливо нічого не змінив. А от наступний власник – купець Конон Беркос, взявся за справу серйозніше.
Саме при ньому тут розширили ставок, розчистили частину лісу, проклали доріжки, почали будувати кам’яний будинок та ще й сад посадили.
Почала вимальовуватися більш менш приємна картина, з якої було видно, що це місце може перетворитися на щось більш цікаве і «цивілізоване», ніж просто хутір.
Поява «Тюринки»
У 1850-х роках ці землі купив Федір Тюрин – інспектор казенних училищ Харківського навчального округу, дійсний статський радник. Коротше, чоловік був серйозний, із пристойним «резюме». Він закінчив Імператорський університет, потім викладав математику, був директором гімназії та мав купу нагород за службу.
Саме його прізвищем і почали називати цю місцевість – Тюрина дача.
Після його смерті маєток перейшов сину – Олександру Тюрину. І ось тут почалося найцікавіше. Тому що син часу не гаяв і підійшов до справи «апргеду» району більш практично. Він почав прокладати вулиці, причому робив це за власні гроші. Також він почав ділити землю і продавати ділянки під забудову. Частину територій Тюрин здавав в оренду. От саме тоді і почав з’являтися той приватний сектор, який частково зберігся і до сьогодні.
До кінця 19-го століття тут вже жило багатенько людей. Наприклад, як пише харківський краєзнавець Андрій Парамонов, станом на 1891 рік у документах згадують про 674 мешканців Тюринки. Хоча місто якийсь час рахувало мешканців Тюриної дачі разом із сусідніми територіями. Але район розвивався і поступово «підповзав» до Харкова.
До речі, тут була ще й, типу, промисловість. Якось один селянин взяв у оренду трошки землі, щоб відкрити цегельню, але, на жаль, не потягнув. Тоді він передав землю у субаренду іншому «бізнесмену», а точніше одному міщанину, і той уже розгорнув справу нормально. Спочатку завод виробляв 40 тисяч цеглин на рік, а у 1899 році – аж до пів мільйона цеглин.
Як Тюринка стала частиною міста
На початку 20-го століття Тюринка вже була повністю розбита на вулиці і заселена. Здавалося, що ось-ось її остаточно приєднають до міста. Взагалі-то планувалося це зробити ще до 1917 року, але революція зламала всі плани.
Тож до складу Харкова вона увійшла лише у 1924 році. А потім почалася типова радянська історія з перейменуваннями. У 1936 році Тюрину дачу назвали селищем Ворошилова. Під час німецької окупації повернули стару назву, але після війни її знову зробили Ворошилова. Але люди сказали: «Та ну його» – і продовжили називати район Тюринкою. Так ця назва і прижилася.
До речі, сам маєток Тюрина, на жаль, не зберігся, його розграбували при «совку». Колись він височів над джерелом і озером, до якого вели сходи. Тільки вони й залишилися, і то у напівзруйнованому виді.
Тюринський ставок
Взагалі-то Тюринка довго залишалася чимось середнім між селом і околицею міста. Люди тут не тільки жили, а й тримали городи, сади, займалися господарством. Це була така собі «дачна історія», тільки з постійними мешканцями.
З часом навколо Тюринки почали з’являтися підприємства, склади, залізничні гілки. Через це район поступово втрачав свою тиху «дачну» атмосферу і ставав більш робітничим. Тут селилися люди, які працювали неподалік.
А відпочивати народ полюбляв на місцевій водоймі. Колись Тюринський ставок був значно більшим і чистішим. У 1950-1960 роках це було дуже популярне місце відпочинку. Сюди приходили купатися, засмагати, та просто відпочити. Це був такий собі локальний «курорт», куди не треба було далеко їхати.
До речі, багато харків’ян досі згадують місцеве джерело води «Харківська-2». Сюди роками ходили з бутлями, каністрами, та хто з чим, щоб набрати воду «про запас». Казали, що вона і смачніша, і «корисніша за магазинну». Хтось вірив у це, хтось ні, але людей біля джерела завжди вистачало.
Парк Пам’яті
У 1960-х роках на Тюринці зробили Комсомольський парк, таке собі звичайне місце для прогулянок. Але насправді колись на цьому місці був єврейський цвинтар, а ще раніше тут ховали жертв політичних репресій (майже сім тисяч). Людей розстрілювали і таємно ховали саме у цій місцевості.
Справа в тому, що територія, огороджена парканом на нинішній вулиці Академіка Павлова, належала ГУ НКВС у Харківській області, її використовували у тому числі для поховань розстріляних «куркулів» та «антирадянських» селян.
Пізніше дослідники встановили, що масові поховання відбувалися у 1937-1938 роках, а ще серед загиблих були навіть діти, які померли під час Голодомору 1932-33 років.
Уже в 1990-х роках це місце офіційно визнали похованням жертв репресій та встановили пам’ятний камінь. А у 2007 році цей парк перейменували на Парк Пам’яті.
Тюринка і Барабашово
У 1990-х роках поруч з Тюринкою з’явився наш знаменитий ринок «Барабашово». Він швиденько розширювався, так би мовити, в усі боки – у бік приватного сектору в тому числі.
Тож будинки жителів Тюринки почали заважати. Їм пропонували продати свої ділянки та переїхати, обіцяли виплатити компенсації. Але на ділі все було не дуже красиво. Замість грошей часто давали квартири – переважно старі «хрущовки». Звісно, що далеко не всі люди були раді такому обміну. А ті, хто відмовлялися, починали відчувати тиск. До когось приходили з перевірками, комусь натякали, що він нібито незаконно заробляє, здаючи місце під парковку чи склад для торговців.
Ходили й ще більш страшні розповіді. Наприклад, один із колишніх жителів згадував, що коли він відмовився продавати будинок, то його викрали, вивезли до Тюринського ставку і налякали, імітуючи утоплення. Каже, що після цього він погодився на угоду дуже швидко.
Є й ще більш страшні легенди, що в ті роки зникали люди, які вперто не хотіли продавати свою землю. І наче шукати їх треба було б у тому ж таки ставку. Чи це правда, чи міські легенди – сказати важко. Але немає диму без вогню, як то кажуть.
Як би там не було, розширення ринку сильно змінило Тюринку. Частина старого приватного сектору зникла, а сам район опинився поруч із одним із найбільших ринків країни.
Між двох епох
Мабуть, головна «фішка» Тюринки в тому, що вона ніби «застрягла» між епохами. З одного боку – величезна Салтівка зі своїми «панельками», з іншого – вулиці приватного сектору, які ще пам’ятають старі часи.
Взагалі багатенько харків’ян при згадці про Тюринку ностальгують: хтось згадує, як у дитинстві купався у місцевому ставку, або стрибав із вишки, хтось як ходив сюди набирати воду. Згадують часи, коли це було місце, де відпочивали з сім’ями чи з друзями…
З часом усе змінилося. Зараз цей район виглядає інакше. Ставок обмілів, багато місць занедбано, заростають береги. Але якщо придивитися, то тут і досі можна відчути той старий тюринсько-дачний «вайб». А якщо знати цю історію, то дивишся на район вже зовсім інакше, чи не так…
Коментувати post